Після війни Україні може загрожувати деіндустріалізація

У ході війни багато промислових підприємств було пошкоджено або знищено, а ті, що залишилися, мають великі проблеми з оборотними коштами, попитом і логістикою. У жовтні-грудні до цього додалися перебої в постачанні електроенергії. Український ВВП у 2022 році попередньо скоротився на 30,4%, при цьому наскільки знизився показник промислового виробництва – невідомо, оскільки зараз Держстат не публікує ці дані. Проте очевидно, що падіння промвиробництва в Україні минулого року становило не менше 30-40%, що загрожує повоєнною деіндустріалізацією країни.

Промполітика-2022

Ні в довоєнний період, ні в умовах війни українська влада не мала системної промислової політики. У рамках загальної підтримки бізнесу у 2022 році промислові компанії могли скористатися різними інструментами. Утім, загальна ефективність застосування цих інструментів була невисокою. Наприклад, на самому початку війни влада скасувала ПДВ та мита на всі імпортні товари, але вже з 1 липня минулого року це рішення було скасовано. Своэю чергою, запроваджений єдиний податок у розмірі 2% від обороту, який планують скасувати до середини поточного року, виявився не дуже ефективним для великих системотворчих компаній.

Слабо спрацювала й програма «Доступні кредити 5-7-9%». З початку дії програми в лютому 2020 року банки видали бізнесу 53 тис. кредитів у сумі 166 млрд грн. Проте лише 10,9 млрд грн із них пішли на інвестиційні цілі. Здебільшого в рамках цієї програми видавали антикризові кредити (61,6 млрд грн), на антивоєнні цілі (36,7 млрд грн), рефінансування раніше отриманих позик (28,7 млрд грн) та кредити АПК (25,7 млрд грн).

Утім, у жовтні-2022 Кабмін розширив програму «5-7-9%» на зруйновані чи пошкоджені війною підприємства. Бізнес може отримати кредит під 9% річних на строк до 5 років на суму до 60 млн грн.

Для повоєнного відновлення економіки важливо прийняти підзаконні акти щодо індустріальних парків. На початку вересня минулого року Кабмін звільнив ввезення промислового обладнання для індустріальних парків від оподаткування ввізним митом та імпортним ПДВ. А ще раніше, у другій половині червня, Верховна Рада прийняла два законопроєкти, що передбачають низку нових податкових та митних пільг для індустріальних парків.

Окремим напрямом промполітики за умов війни можна вважати релокацію підприємств. На кінець листопада 2022 року понад 770 підприємств перенесли свою діяльність у безпечніші регіони, понад 600 з них уже відновили роботу на новому місці. Водночас понад 50% переміщених – підприємства сфери торгівлі, ІТ-компанії та ін. Лише 30,2% релокованих компаній, або близько 230 з них, належать до переробної промисловості.

Промислові перспективи

Загалом кардинальних нововведень у промполітиці 2023 року очікувати не варто – Кабмін буде зосереджений на вже наявних інструментах.

«Уряд зі свого боку й надалі допомагатиме приватному сектору. Буде продовжено програми пільгового кредитування, зокрема для выдновлення бізнесу, програму грантів «єРобота», регуляторні та фіскальні стимули в рамках Дія City, індустріальних парків та інвестнянь. Працюємо також над продовженням «економічного безвізу» з ЄС, покращенням логістики та новими маршрутами для експорту української продукції», – зазначає прем’єрміністр України Денис Шмигаль.

Водночас у січні Верховна Рада прийняла за основу законопроэкти N8298 та N8299 щодо підтримки промисловості та бізнесу. Документи, зокрема, передбачають:

• звільнення імпорту обладнання та комплектуючих від ПДВ та мита – ввезення в країну виключно для власного виробництва (за конкретними кодами) без права відчуження на будь-яких умовах раніше ніж п’ять років з дати їх ввезення на митну територію України;
• пільги з рентної плати за видобуток залізняку та води на період військового стану;
• пільги з єдиного податку платників IV групи та інших.

Водночас, переговори з МВФ щодо цих законопроектів ще не проводилися і, швидше за все, Фонд не підтримає такі новації.

Крім того, з 1 січня до 15% збільшилась вимога щодо рівня локалізації для виробництва окремих груп товарів: міського та залізничного транспорту, комунальної та спеціальної техніки, енергообладнання. Однак не варто переоцінювати вплив цієї вимоги в умовах війни та падіння виробництва зазначеної продукції.

Деіндустріалізація: за та проти

Війна може стати тригером остаточного падіння ролі промисловості економіки країни. Враховуючи всі породжені війною проблеми, такий результат подій у повоєнній перспективі вельми ймовірний.

«Після закінчення бойових дій цілком можлива деіндустріалізація України. Українська промисловість переживає дуже складні часи через падіння попиту, складність експорту, релокації, порушення ланцюгів поставок, віялових відключень світла, блокування податкових декларацій та ін.», – зазначає Андрій Ропицький, директор індустріального парку «Біла Церква».

З іншого боку, на думку Дмитра Кисилевського, заступника голови комітету Верховної Ради з питань економічного розвитку, деіндустріалізація в Україні розпочалася задовго до вторгнення Росії та навіть до початку війни у ​​2014 році.

«Якщо 2007 року ми мали частку переробної промисловості у ВВП близько 18%, то 2021 року вона становила вже критичні 10%. Те саме стосується експорту. У 2007 році частка переробної промисловості в експорті становила близько 73%, а у 2021 році – близько 37%. Тобто Україна поступово втрачала свій промисловий потенціал за останні 15 років – дедалі більше ставала сировинною країною як з погляду ВВП, так і в експорті», – пояснює парламентарій.

При цьому зараз уряд багато в чому надав пріоритет підтримці АПК, а не промисловості. Промисловість поки що підтримують на рівні анонсування намірів та дій з прицілом на майбутнє. За словами першого віцепрем’єра – міністра економіки Юлії Свириденко, Україна зосередиться на розвитку галузей, що даватиме найбільший експортний ефект у напрямку моделі зростання. В якості пріоритетних сфер уряд виділив металургію, АПК з високим рівнем переробки, військові та аерокосмічні технології, ІТ та military-tech на основі ІТ-рішень.

Такі наміри можна лише вітати, проте промисловість потребує вирішення своїх проблем тут і зараз, а от із цим реальних зрушень небагато. До того ж зрозуміло, що розвивати IT-сектор без власної промислової бази, на яку він працюватиме, неможливо.

Що робити?

Експерти наголошують, що для розвитку промисловості потрібно використовувати набір інструментів та стимулів, які показали свою ефективність в інших країнах. На думку Дмитра Киселевського, сприяти створенню виробництв навіть під час війни можуть такі інструменти:

1. Страхування військових ризиків;
2. Доступ до довгих і дешевих грошей;
3. Компенсація витрат на капітальні інвестиції в переробну промисловість у вигляді податків;
4. Стимулювання експорту переробної промисловості;
5. Розширення застосування локалізації в держзакупівлях;
6. Розвиток промислових парків.

«Окремої уваги потребує сектор військово-промислового комплексу. Тут держава має перетворитися з пасивного спостерігача на вимогливого та платоспроможного замовника. Є доведене практикою правило: якщо держава не купує військову продукцію власних виробників, то й інші держави ніколи цього не робитимуть», – додає Дмитро Киселевський.

За словами Андрія Ропицького, в Україні є всі передумови для нової хвилі індустріалізації:

1. Часткова стабілізація ситуації у промисловості. За результатами недавнього опитування 200 компаній, 45% із них продовжують працювати, як і до війни, або працюють частково – 42%. Серед тих бізнесів, які продовжують працювати, до топ-5 сфер діяльності належать будівництво та виробництво товарів. Виробничі компанії значно втратили у доходах та знизили обсяги виробництва, але вони з оптимізмом дивляться на строки виходу на довоєнний рівень виробництва в найближчі роки. Зокрема, для відновлення виробництва вітчизняні компанії можуть отримати допомогу з релокації потужностей у межах країни, а міжнародні організації, такі як USAID, GIZ та інші, розглядають можливість надання додаткової грантової допомоги на будівництво виробничо-складських будівель. Підприємства, які не планують релокуватися, а таких понад 60%, можуть розраховувати на фінансову підтримку за програмою «5-7-9%», дію якої розширили на підприємства, зруйновані під час війни;
2. Держпідтримка вітчизняного виробника. Для відновлення зруйнованої інфраструктури та житла знадобиться величезна кількість будматеріалів, енергетичного та опалювального обладнання. Імпортувати весь необхідний обсяг продукції важко та невиправдано дорого. Завдяки закону про локалізацію місцева складова у вартості сировини, матеріалів, вузлів, агрегатів, що закуповуються за держрахунок, має бути не менше 15%. Цей механізм підтримки дасть поштовх для розвитку переробної промисловості, залучення інвестицій та створення близько 60 тис. нових робочих місць.
3. Ніашоринг (nearshoring) та вихід товарів українського виробництва на європейські ринки. Європейські компанії-виробники, навчені досвідом локдауну COVID-19, пам’ятають, наскільки вразливими можуть бути ланцюжки поставок компонентів та готової продукції з Китаю чи Індії. Процес ніaшорінгу – розміщення філій заводів європейських компаній в Україні – згодом лише посилюватиметься, враховуючи курс України на вступ до ЄС.

Післявоєнна ситуація

Нині в Україні через війну та руйнування виробництв відбувається масштабне заміщення іноземними товарами української продукції. Таким чином, після закінчення війни йтиметься не лише про відновлення втрачених виробництв, а й про необхідність повернення українськими виробниками втрачених позицій на внутрішньому ринку.

Яким буде процес та характер повоєнного відновлення економіки країни – поки що не знає ніхто, але зрозуміло, що це має відбуватися вже на новому технологічному рівні.

«Спілкування з українськими промисловцями показує, що вони не бачать сенсу у відновленні зруйнованого до довоєнного рівня. Тепер потрібно відновлювати все так, щоб виробництво мало перспективи розвитку – створюватимуться підприємства вищого рівня за технологіями, якістю, організацією виробництва та ін.», – каже директор UParks та Industrial Management Company Валерій Кирилко.

Також Україні потрібно переходити на інший рівень розміщення підприємств, зокрема формування промислових кластерів, які забезпечуватимуть конкурентоспроможну собівартість продукції.

«Оскільки Росія та Білорусь скомпрометували себе військовими злочинами і більше не можуть бути надійними торговельними партнерами, їхній експорт до країн ЄС на загальну суму $37 млрд може освоїти Україна. У перспективі п’яти років за Україною може закріпитись роль регіонального виробничого хабу», – додає Андрій Ропицький.

В умовах, коли європейські компанії розглядають можливості перенесення своїх потужностей, навіть незважаючи на військові ризики, Україна залишається привабливим місцем для розміщення виробництв через кваліфіковану дешеву робочу силу та порівняно невисокі витрати на будівництво.

«Після війни в Україну ринуть кошти для відновлення економіки. Багато українських компаній розраховують саме на це. На всіх міжнародних майданчиках, у тому числі на конференції з повоєнного відновлення України в Лугано, говорять одне й те ж саме – після настання світу західні фонди та інвестори готові вкладати в Україну», – резюмує Валерій Кирилко.

На превеликий жаль, багато експертів не поділяють цього оптимізму. Міжнародний бізнес та інвестори уважно дивляться на місцеві умови та преференції, які надають різні держави та регіони. Ренесанс промислових політик та політик підтримки локалізації виробництв розпочався ще у докоподібні часи. Україна завжди програвала у цій битві за виробника – жоден міжнародний інвестор не зміг реалізувати великого промислового проекту за останні 10-15 років (згадаймо і горезвісний приклад Black Iron, який так і не зміг побудувати ГЗК у Кривому Розі та концерн VW, який не вибрав нашу країну. для розміщення виробництва). Без концептуальної зміни підходу держави до промислової політики та промислового розвитку Україна має дуже мало шансів на повоєнне відновлення.